Нація і її музеї

“Гуцульський Народній Музей” у Коломиї.

 

Нація, що хоче жити своїм власним життям і в рідні народів станути самостійною одиницею, безумовно мусить іти вперед та здобувати собі кращі умовини свого майбутнього всіми своїми силами. Та не досить не стояти на місці, а важні ше, щоби идучи вперед забирати з собою своє минуле, бо нарід, що не зберігає памяток своєї минувшини і затрачує свою традицію, не мая права називати себе народом.

 

І тому, чим культурніший нарід, тим більше і більші ставить свої музеї, де з повною пошаною згуртовує і переховує святощі свого минулого.

 

Музей – це дзеркало культури нації, це живий образ переживань та й історії. Не згадувати тут про величаві музеї в Парижі, Берліні, Відні, чи про швайцарські музеї; маємо теж змогу приглядатися нашим найближчим сусідам. Як завзято, майже з гарячковим поспіхом збирають вони по всіх усюдах що лише в руки попаде.

 

Рік річно переходять по селах менші або більші гуртки всяких аматорів, що визбирують наші памятки. Так – вони визбирують, бо ми самі несвідомо все їм віддаємо не надумуючися навіть, кому це даємо та яку велику кривду спричинюємо цим власному народові. Одно визбирують чужі і непокликані, інше знова само пропадав в занедбанні.

 

Цінні памяткові будівлі-церкви, нераз дуже давніх віків валяться опустошілі, або ми сам: їх валимо, як це сталося недавно зі старенькою церквою в Галичі.

 

Такої сумної долі вичікують ще деякі вже забуті старенькі церкви, як монастирець в Теребовлі та деревляна церква в Чорткові. Ця остан ня, не найшовши ніякої опіки у своїх вірних, вичікує тяжкої хвилі, коли завалиться. Долівку і хори забрали на іншу будівлю, а про решту і не згадувати. ,,Найближчі” відсунулися, махнувши на неї рукою, а “дальші” вже забули, – дарма, що тільки віків ця церква вірно служила “найближчим” і “дальшим” та щиро опікувалася своїми вірними.

 

Ми не всилі створити тепер щонебудь нового, цінного і тому мусимо зберегти бодай ті від прадідів одержані памятки. Чим колись згадає нас будуче покоління, коли ми давне затрачуємо, а нічого цінного-нового не створили і їм не полишили?

 

Гляньмо хоч би на села нашої Гуцульщини. Скількиж то правдивих памяток гине там безповоротно, пропадає між чужими! Нова мода міського лахміття наче зараза нищить стару українську ношу. Замість давньої перемітки, запаски, жовтих чобіток, кресані, череса, вишивок, посто лів, сердаків та кожухів, наче пошесть закрада-ється міська тандита, всякі “райтки“, „штильпи”, кашкети, кафтаники, панчішки, черевички, перкалі, ба навіть чужого крою жовті кожушки. Дарма, що ті перемітки, жовті чобітки, деякі шапки (як в Зарічу коло Делятина) та інше – це гордощі наших предків бо памятають ще княжу добу; а ми так легко позбуваємося цієї давнини, промінюємо їх на чуже.

 

Вся наша інтелігенція, священики и учительство, всі наші інституції, а навіть політичні організації мусять зупинити це нищення на родніх одягів та рівночасно запопадливо збирати вишивки, давню ношу кожного села, та всі цінности нашої минувшини. Цього не можна занед бати, бо за рік-два не буде вже що збирати.

 

Збірок не передавати в чужі або приватні руки, а складаймо у своїх музеях.

 

Для нашої Гуцульщини засновано в Коломиї перед двома (тут – п’ятьма, І. К.) роками Народній музей імени о. Йосафата Кобринського.

 

В цім Музею мусять заховатися всі памятки нашої Гуцульщини як: народні одяг і вишивки кожного села, порохівниці, дзьобеньки, топірці, кріси, череси, чапраги, хрестики, люльки, книжки, грамоти, викопані предмети, старі монети, гуцульські вироби – словом все, що належить до музейної збірки.

 

Хоча наше громадянство зрозуміло як слід ціль і завдання цього Музею і віддає свої збірки. всеж таки ця ідея не обєднала ще цілої Гуцульщини, бо далекі села, що не знають про істнування.Музею, не сповнили ще свого національного обовязку.

 

Обовязком кожної свідомої і щирої української людини в поширювати цю гадку і зайнятися збіркою для цього Музею, щоби в якнайкоротшім часі всі памятки і цінности нашої Гуцульщини.спочили в „Гуцульськім Народнім Музею” в Коломиї, у ,,Народньому Домі”, при вул. Костюшка ч. 23.

 

З газети “Діло” за 20 червня 1931 року.

Джерело: https://libraria.ua/issues/192/22816/